ПАТОЛОГIЧНА ФІЗІОЛOГІЯ (грец. pathos — хвороба, страждання + logos — слово, учення; грец. physis — природа + logos — слово, учення; син.: фізіопатологія, загальна патологія) — наука про життєдіяльність хворого організму або фізіологію хворого організму.
Історія виникнення термінів «патологічна фізіологія» й «загальна патологія» має глибокі корені. На зв’язок фізіології й патології вказав Фернель у трактаті «De naturalі parte medіcіnae» (1542). Елементи загальної патології були чітко викладені в трактаті Варандеса «Opera omnіa» (1618). Термін «патологічна фізіологія» у 1819 р. застосував Галліот у підручнику «Pathologіe generale et physіologіe pathologіque»; цей термін застосовував Р. Вірхов (1847), а В.В. Пашутін (1878) затвердив його в «Лекціях загальної патології (патологічної фізіології)». Термін «експериментальна патологія» у світі введений Ф. Мажанді та К. Бернаром, а в Росії — В.В. Пашутіним, які визнані засновниками введення експериментального методу в медицину. Засновником порівняльної патології є І.І. Мечников, хоча порівняльне дослідження хвороб тварин і рослин проводили К. Лінней, Р. Вірхов та ін. І.І. Мечников, використовуючи методи порівняльної та еволюційної патології, на прикладі запалення показав її значення для розуміння фізіологічних і патологічних процесів, які відбуваються у вищих організмах, і людини.
Предметом вивчення П.ф. є загальні закономірності (насамперед функціонального характеру на рівні клітини, органів, систем і організму в цілому), що визначають виникнення й перебіг хвороби, механізми резистентності, передхвороби, одужання і наслідки. У цьому сенсі виправдана назва П.ф. як загальна патологія, яка застосовувалась у минулому. Загальні закономірності виводяться на підставі дослідження механізмів розвитку (патологічних процесів, станів і патогенезу) різних синдромів і захворювань. П.ф. створювалася переважно як експериментальна наука, однак поряд з цим розвивалася й клінічна П.ф., яка за допомогою нешкідливих методів дослідження вивчала ці ж питання в клінічних умовах. Таким чином, завдання П.ф. полягає у вивченні проблем як загальної патології (загальне вчення про хворобу, загальна етіологія, загальний патогенез та ін.), що пов’язано з трактуванням філософських питань медицини, так і приватної П.ф. — вивчення патофізіологічних закономірностей при різних хворобах і синдромах, що сприяє вирішенню питань профілактики, діагностики і лікування окремих нозологічних форм. П.ф. пов’язує біологічні дисципліни з клінічними. Основою П.ф. як науки є біологія, нормальна фізіологія, біологічна хімія. П.ф. тісно пов’язана з морфологічними дисциплінами, оскільки вивчення функції окремо від структури клітини та органа неможливо. Близький зв’язок П.ф. з нормальною фізіологією не означає, однак, їх тотожності. Різноманітність порушень життєдіяльності клітин, органів, організму в цілому не припускає існування повного прообразу цих порушень у здоровому організмі. Залежно від причини, яка викликала захворювання, реактивності організму та навколишнього середовища в організмі створюються різні комбінації порушень функції та реактивних змін. При хворобах деякі зміни зумовлені виробленими в процесі еволюції й закріпленими спадковістю формами реагування клітинних елементів, органів, фізіологічних систем в умовах патології. Так, клітини системи мононуклеарних фагоцитів у процесі фагоцитозу починають синтезувати і виділяти так звані ендогенні пірогени, що індукують запальну реакцію як типовий симптом для багатьох хвороб. У процесі еволюції також сформовані кашльовий рефлекс, реакція системи гіпофіз — кора надниркової залози на стресорні подразники, здатність імунокомпетентних клітин реагувати на антигени продукцією антитіл і т.д. Це загальні, неспецифічні механізми розвитку хвороб і процесів одужання. Крім того, хвороби мають специфічні механізми патогенезу, характерні тільки для певної групи хвороб (променева хвороба, інфекційні хвороби та ін.). З поглибленням вивчення механізму розвитку хвороби відкриваються її нові, специфічніші особливості. Ступінь пізнання специфічності механізму патогенезу визначає ступінь розкриття сутності кожного виду хвороби як нозологічної одиниці. Таким чином, П.ф. вивчає загальні, неспецифічні механізми розвитку хвороби, або «програми» життя, які формуються в організмі причиною хвороби і біологічними видовими та індивідуальними особливостями реактивності хворого організму. Чітка різниця між неспецифічними і специфічними механізмами не завжди можлива. До завдань П.ф. входить також експериментальне розроблення методів фармакотерапії або способів хірургічного лікування.
Основний метод дослідження П.ф. — експеримент на тваринах. Експериментатори здавна прагнули відтворити на тварині окремі порушення діяльності органів і систем, а також адекватні хворобам людини синдроми і моделі. Ш. Броун-Секар, видаляючи одну або обидві надниркові залози у собак та інших тварин, намагався створити модель аддісонової хвороби людини. І.П. Павлов, подразнюючи у собак слизову оболонку шлунка ляпісом, сулемою та іншими подразниками, відтворював порушення секреції шлункового соку. Спроби створення моделей багатьох захворювань людини (інфекційних хвороб, атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, інфаркту міокарда, пневмонії, нефриту тощо) продовжуються й сьогодні. Організм людини як система набагато складніший від організму таких високоорганізованих тварин, як людиноподібні мавпи, тому моделювати хвороби людини в повному обсязі на тваринах неможливо. Експериментальні моделі окремих симптомів і синдромів, окремих ланок патогенезу хвороби все-таки доступні, напр., можна одержати важливий симптом гіпертонічної хвороби — стійке підвищення кров’яного тиску. Деякі, особливо складні захворювання людини: психічні хвороби, окремі види пухлин, хвороби обміну (подагра), деякі алергічні хвороби (бронхіальна астма) та інші — отримати на тваринах поки не вдалося. При експериментальному відтворенні патологічних процесів патофізіологи застосовують різноманітні методи: біофізичні, фізіологічні, біохімічні, морфологічні, імунологічні та ін. Використовуються різні види гострого (вівісекція) і хронічного (метод умовних рефлексів, створення фістул, трансплантація органів і тканин, уживлення електродів у тканину, напр. мозку та ін.) експериментів, а також методи дослідження ізольованих органів, культивування тканин і окремих клітин. Експерименти на тваринах істотно доповнюються дослідженнями патофізіологічних закономірностей в умовах клініки. Клінічна П.ф. є складовою частиною П.ф. як науки. Основне завдання клінічної П.ф. — вивчення найбільш загальних основних питань етіології та патогенезу хвороб людини за допомогою різноманітних клінічних і фізіологічних методів. Клінічна П.ф., об’єктом дослідження якої є людина, має принципові особливості, оскільки різні прояви опосередкування біологічних (фізіологічних) процесів соціальними є найважливішою й обов’язковою ланкою в житті здорової та хворої людини. Головні системи опосередкування — нервова, ендокринна та інші регулювальні системи, а також трудова діяльність людини разом з іншими факторами відрізняють її від тварини. Спадковості, яка є основою властивостей людини як виду, недостатньо для остаточного формування людини як члена суспільства, трудящої розумної істоти. Клінічна П.ф. вивчає хвороби людини в клініці, використовуючи нешкідливі методи дослідження функцій органів і систем (телеелектрофізіологічні, рентгенологічні, радіографічні, біохімічні, імунологічні, фотооксигемометричні та ін.), різні функціональні проби, які застосовуються клініцистами з метою діагностики. Завдання клінічної П.ф. різноманітні. На підставі вивчення стану організму хворого можуть бути отримані дані про природу самої хвороби в найважливіших для клініки аспектах. Розробляються нові рекомендації з діагностики, профілактики і лікування хвороб (напр. питання патогенезу, методів профілактики і лікування алергічних хвороб, травматичного шоку, опікової хвороби). Були розроблені і перевірені в дослідах на тваринах, а потім успішно використані в клініці методи реанімації. Штучні кровоносні судини і клапани серця, електронне збудження серцевого ритму, перфузійні апарати, штучна система «серце — легені» являють собою лише деякі приклади практичного застосування досягнень техніки у сфері патології серцево-судинної системи людини, спочатку вирішені та апробовані в патофізіологічному експерименті.
Сучасний стан П.ф. характеризується комплексними дослідженнями закономірностей виникнення, перебігу і результату патологічних процесів, станів і хвороб на основі розшифровки змін, що виникають на різних рівнях організації організму, їх взаємозв’язків і механізмів, які визначають реакцію цілісного організму. В експерименті широко використовуються нові методичні прийоми, пов’язані з досягненнями біохімії, молекулярної біології, імунології та інших наук. У зв’язку з диференціацією медичних дисциплін особливо зростає значення П.ф. як науки, покликаної створити цілісну картину патологічного процесу на підставі фактів, отриманих на різних рівнях організму. Новою та актуальною для П.ф. є проблема патофізіології клітини і субклітинних структур. Досліджено загальні неспецифічні ушкодження мітохондрій та їх мембран при гіпоксії, інтоксикаціях, алергії та інших патологічних станах; доведено значення лізосом при різних ушкодженнях. Велика увага приділяється проблемам емоційного стресу, запалення, гіпоксії. Інтенсивно розробляється проблема П.ф. серцево-судинної системи. Вивчаються механізми мікроциркуляції при різних патологічних процесах, сформульована концепція нервово-судинного контролю діяльності функціонального елемента органа. Отримано нові матеріали про медіаторну регуляцію мозкового кровообігу та роль внутрішньосудинної агрегації еритроцитів у нормі і при патології. Паралельно з вивченням патологічних процесів в експерименті зміцнюється зв’язок П.ф. із клінічною медициною. Викладання П.ф. має мету навчити студентів умінню, за висловом С.П. Боткіна, застосовувати природознавство в практичній роботі, тобто розумітися на механізмі розвитку хвороб і процесів одужання. Майбутні провізори, навчаючись на кафедрі П.ф., знайомляться з проведенням експерименту, розвивають уміння осмислювати спостережені факти і явища. В майбутньому студенти, які присвятили своє життя науці, будуть стояти у ряду тих, хто вивчає фармакологічні властивості нових субстанцій і готує ліки для людини і тварин. Усі ліки, перш ніж надійти в клініку, проходять медико-біологічне дослідження. Знання етіології (причин та умов) і патогенезу (механізмів розвитку і результатів) основних захворювань людини (атеросклероз, інфаркт міокарда, гіпертонічна хвороба, ендокринна, ниркова патологія тощо) є базою даних для вивчення номенклатури ЛП і механізмів їх дії при будь-якій патології. В цілому знання основ П.ф. необхідні будь-якому спеціалісту у сфері медицини та фармації.
Авроров П. Исторический очерк кафедры общей патологии при императорской Военно-медицинской (бывшей Медико-хирургической) академии. — СПб., 1898; Богомолец А.А. Патологическая физиология. — М., 1929. — Т. 1–2; БМЭ. — М., 1982. — Т. 18; Горизонтов П.Д. Вопросы патологической физиологии в трудах И.П. Павлова. — М., 1952; Зайчик А.Ш., Чурилов Л.П. Основы общей патологии. — СПб., 1999; Клінічна та експериментальна патологія / За ред. В.П. Пішака. — Чернівці, 2004; Патологічна фізіологія / За ред. А.І. Березнякової. — Х., 2003; Пашутин В. Курс общей и экспериментальной патологии (патологической физиологии). — СПб., 1885–1902. — Т. 1–2; Шанин В.Ю. Клиническая патофизиология. — СПб., 1998.